вівторок, 5 травня 2020 р.


ЛИСЯНСЬКИЙ ТА КРУЗЕНШТЕРН 

НА ОСТРОВІ НУКА-ГІВА 


Окрім суто комерційних завдань експедиція Крузенштерна та Лисянського мала зібрати відомості про населення тих земель, що траплялися на її шляху. Саме тому 7 травня 1804 року вітрильник «Надія», яким командував А.І.Крузенштерн, прибув до гавані Тайяхоа (пізніше місто Анни-Марії), що знаходиться на острові Нука-Гіва (північна група Маркізьких островів, нині – Французька Полінезія).
Як тільки шлюп «Надія» кинув якір у воду, з високих скелястих схилів до нього кинулися люди – чоловіки, жінки та навіть маленькі діти. Вони надзвичайно швидко пливли до вітрильника. Учасників першої російської навколосвітньої подорожі здивувала неймовірна витривалість тубільців, які могли упродовж 6-8 годин плавати у воді навколо шлюпу, і навіть голод не ставав їм у заваді: зголоднівши, вони прямо у воді їли завбачливо взяті із собою кокосові горіхи. Керівник експедиції капітан Крузенштерн віддав розпорядження зробити на острові якомога більший запас цих горіхів, адже вони були надзвичайно поживними, допомагали подолати небезпечну хворобу – цингу, а також довго не псувалися під час плавання. Моряки, у свою чергу, подарували тубільцям різноманітне насіння європейський культурних рослин,  металеві вироби та невелику кількість свійських птахів.

Острів Нука-Гіва. Старовинна гравюра.

Як згодом з`ясувалося, на острові серед тубільців у цей час проживало двоє європейців: англієць Робертс та француз Ле-Кабрі. Останній настільки добре зжився з місцевим населенням, що практично повністю забув рідну мову. Англієць навпаки добре пам`ятав англійську, і фактично став перекладачем між тубільцями та мандрівниками. У своїй зовішності та звичках ці «здичавілі» європейці майже нічим не відрізнялися від корінних мешканців острова. Обидва були вдягнуті лише у стегнові пов`язки, а тіла їхні були майже повністю вкриті традиційним для нукагівців татуюванням. Також обоє були одружені з місцевими жінками (француз навіть мав двох дружин). Але незважаючи на це обоє перебували у постійній особистій ворожнечі. У розмовах з новоприбулими мандрівниками обидва намагалися уникати розповіді про те, яким чином опинилися серед дикунів.
Через декілька годин після прибуття «Надєжди», на шлюп прибув зʼявився місцевий вождь («король»), з яким мандрівники обмінялися подарунками та розпитали дещо про острів. Наступного дня матроси продовжили товарообмін з тубільцями: з борту вітрильника спускали мотузку, до якої нукагівці прив`язували плоди. Потім моряки так само передавали дикунам злитки заліза, які для останніх мали надзвичайну цінність. Траплялися і курйози: островітяни заради сміху, щоб поглузувати з європейців, прив`язували у кошиках живих мишей, оберемки трави або каміння. Потім знову на корабель прибув король зі свитою, і капітан Крузенштерн знову пригощав гостей горілкою та солодким чаєм, який особливо припав їм до смаку. Наступного ранку всі вільні від вахти моряки на чолі з капітаном зійшли на берег та були гостинно прийняті королем у його власній хижині. Матроси досхочу наїлися плодів хлібного дерева, бананів та кокосів, чудово відпочили та повернулися на свій вітрильник.

"Здичавілий" француз Ле-Кабрі. "Атлас Крузенштерна"

Невдовзі, 11 травня, до острова прибув другий корабель експедиції шлюп «Нева» під командуванням Ю.Ф.Лисянського, який перед тим відвідав острів Пасхи. З появою Лисянського та відвіданням «Неви» королем тубільців було пов`язане непорозуміння, яке ледь не зіпсувало стосунки між островітянами та мандрівниками. 12 травня серед мешканців острова поширилися чутки про те, що їхній король потрапив у полон.  У селищі тубільців почалися заворушення. Крузенштерн, Лисянський та 20 озброєних матросів висадилися на острів, щоб з`ясувати причини неспокою. Як з’ясувалося, чутки поширив француз Ле-Кабрі, на очах якого кілька місяців перед тим американці взяли у заручники брата короля, щоб забезпечити собі недоторканність з боку тубільців. Інцидент було вичерпано, і мандрівники здійснили оглядову екскурсію по всій території острова. Через декілька днів Лисянський, Крузенштерн та група вчених-натуралістів, що супроводжували експедицію, на човні відправилися оглянути гавань, яку відкрив під час розвідки лейтенант Левенштерн.  З ретельністю справжнього дослідника Юрій Лисянський докладно вивчив та описав побут мешканців острова Нука-Гіва.

Нука-Гіва. Сучасний вигляд.

За спостереженнями Ю.Ф.Лисянського суспільні стосунки нукагівців перебували на рівні примітивного родо-племінного устрою, що розкладався. Влада племінних вождів (за Лисянським – «старшин» або «королів») передавалася у спадок. Пережитки примітивної демократії виявлялися в тому, що соціальне становище старшин практично нічим не відрізнялося від інших членів громади, хіба що, як відзначає Ю.Лисянський, «надані їм деякі особливі, порівняно з іншими, привілеї, такі, наприклад, як кращі та ширші землеволодіння, повага від народу та право брати четверту частину плодів від гарного врожаю, що належить підданим» [2, с.129]. Оголошувати і вести війни із сусідами самостійно вожді права не мали. Натомість їм надавалася ключова роль у припиненні конфліктів, переважно шляхом шлюбного союзу між родичами племінних вождів. Примітивне судочинство у нукагівців полягало у застосуванні звичаєвого права: «нахабство, крадіжки та навіть вбивство, хоча і вважаються у цих дикунів злочинами, але крім помсти від скривдженого або від його родичів, нічим іншим не караються».
Татуйований нукагівець

Примітивні релігійні переконання дикунів полягали у особливому шануванні жерців-чаклунів, віруванні у нечистих духів, переселення душ та загробне життя. Усталених релігійних обрядів, окрім поховального, нукагівці не мали. Померлих вони розміщували на спеціальних помостах в особливо відведених місцях (кладовищах) на відкритому повітрі, допоки тіло не досягало стану тління. Поховальні обряди супроводжувалися гучними риданнями соплемінників, що чередувалися з бурхливими веселощами. На знак жалоби найближчі родичі померлого нівечили свої тіла, роздираючи шкіру до крові твердими гострими речами – зубами тварин та черепашками. Поховання в землю островітяни практикували виключно під час війни, оскільки найбільшою ганьбою для нукагівців вважалося, якщо тіло воїна потрапить в руки ворогів. Мумифіквані черепи вбитих суперників нукагівські воїни часто носили на поясі, примотуючи їх спеціальними мотузками.
Особливою жорстокістю відзначався обряд поховання померлого жерця-чаклуна, коли під час церемонії приносили в жертву трьох людей, яких переважно викрадали у сусіднього племені. Частини тіл двох принесених в жертву розвішували на деревах та згодом спалювали. Тіло третього розрізали на частини та споживали в їжу. Канібалізм дикунів носив суто ритуальний характер. Часто подібні випадки викрадання та принесення в жертву людей ставали приводом до військових зіткнень між сусідніми племенами.

Мешканці острова Нука-Гіва. "Атлас Крузенштерна"

Описує Ю.Лисянський і шлюбні стосунки нукагівців, спростовуючи повідомлення інших мандрівників про їхню невпорядкованість. Переважно островітяни жили моногамною сім`єю із залишками матріархату. Тільки деякі заможні жінки могли дозволити собі мати двох чоловіків, причому один вважався старшим, а другий відповідав за господарські справи. У випадку відсутності першого, другий займав його місце. Закохані молодята зазвичай просили дозволу на шлюб у батька нареченої, згоди якого було достатньо для їхнього спільного життя. Після отримання такої згоди молодий чоловік переходив жити до будинку нареченої. Шлюбна церемонія не супроводжувалася жодними особливими обрядами. Якщо стосунки у молодят складалися, то через деякий час вони починали жити у власному будинку і вести самостійне господарство. Розірвання шлюбу відбувалося з такою самою легкістю, як і одруження. Для розлучення подружжя було достатньо взаємної згоди чоловіка та дружини. Подружня невірність у нукагівців вважалася суттєвим порушенням моралі: невірних жінок зазвичай карали побиттям, інколи жорстоким. У випадку невірності чоловіка, скривджений суперник отримував право помститися йому, «віддаючи рівним за рівне». При цьому в останньому випадку дії суперника не вважалися моральним переступом.
Особливу увагу дослідника привернули будинки тубільців. «Будинки нукагівців схожі на альтанки, – писав Ю.Лисянський, – що  зроблені з тоненьких шестів, з яких задні та бокові ставлять прямо, а передні кладуть на них лежачі; останні вкладають не щільно, так, щоб їх при необхідності можна було виймати. Дах роблять з листя хлібного дерева, здалеку він схожий на наш із соломи. В усьому будинку більше однієї кімнати не буває; вікон немає, тільки одні широкі двері посередині…». Тільки королівський дім мав дві кімнати з перегородкою та надзвичайно низькими дверима, через які можна було пройти тільки на колінах «з великими труднощами».  Внутрішній простір оселі тубільців розділявся на дві половини покладеним поперек на підлогу стовбуром дерева. Передня частина, що була ближчою до дверей, застосовувалася для сидіння. Підлога іншої покривалася сухою травою та шкірами і використовувалася в якості постілі для усієї родини. «Чистота та охайність нукагівських жител мені дуже спдобалася, – писав   Ю.Лисянський. – Під їхніми стелями та по стінах зазвичай розвішується різний посуд та видовбані з дерева речі, військове спорядження та знаряддя. У деяких оселях я бачив велику кількість зрілих кокосів, що були розвішані по стінах і надавали їм неабиякої краси».

Юрій Лисянський (?) на порозі житла спілкується з тубільцем

У деяких заможних мешканців острова крім жител були окремі подібні споруди, які використовувалися для споживання їжі у святковий час. Цікаво, що на ці споруди поширювалося табу для жіночої половини населення острова: жінкам не тільки заборонявся вхід до них, але й навіть не дозволялося проходити доріжками, на яких лежало каміння фундаменту.
Описує Ю.Лисянський і господарські споруди нукагівців, які називає «магазинами для запасів».  «Ці магазини або погреби є ніщо інше, як ями круглої форми з викладеним камінням дном, підлога та стіни яких обмазані глиною та вкриті гілками та листям. В них зберігаються усі потрібні для життя речі – здебільшого різноманітні корінці та плоди хлібного дерева. Ці запаси кладуться на зімʼяте листя а потім засипаються зверху глиною та піском, а наостанок землею. Цей засіб, за свідченням тамтешніх мешканців, є кращим для зберігання плодів та корінців».
Їжа нукагівців, за свідченням Ю.Лисянського, була досить одноманітною і складалася з печених на відкритому вогні плодів хлібного дерева, бананів, їстівних корінців, цукрової тростини, риби та смаженого мʼяса домашніх свиней, яких вони розводили. Туші останніх засмажували у спеціально виритих ямках з допомогою попередньо розжареного вогнем камінням. «Оскільки цих тварин на острові не дуже багато, – відзначав мандрівник, – то часто буває, що смажена свиня належить одразу кільком родинам, і у такому випадку ділиться після приготування на частини та роздається власникам». Чоловіки, жінки та діти їжу зазвичай споживали разом, за виключенням вже згадуваних святкових обідів. За свідченням мореплавця, мешканці острова були дуже залежними від природних умов та врожаю. Найменші несприятливі кліматичні зміни неминуче призводили до голодування і були причиною великої смертності тубільців. За підрахунками Ю.Ф.Лисянського загальна кількість мешканців острова могла сягати 4 тисяч людей.

"Нева" та "Надія" біля Маркізьких островів
Нукагівці були досить хоробрими вояками і могли воювати з ворогами як на суші, так і на морі. Тактика ведення військових дій Примітивне озброєння мешканців острова складалося зі списів, булав та вузьких весел, які при потребі використовували в якості шабель. Усе озброєння дикунів виготовлялося з особливо твердої деревини. Дуже вправно тубільці володіли технікою метання з пращі. Були вони також непоганими мореплавцями, користувалися довгими вузькими деревʼяними човнами-довбанками з однією щоглою та вітрилом, виготовленим з рогожі.
Надзвичайно цікаво описує Ю.Лисянський зовнішній вигляд мешканців Нука-Гіви. На нашу думку, тут відчувається величезна повага, з якою дослідник ставився до представників цього дикунського народу. «Місцеві мешканці ззовні мають гарну тілобудову, а чоловіки зростом та рисами обличчя нічим не поступаються жодному європейському народу. Колір шкіри мають темнуватий, волосся чорне та пряме. Заможні нукагівці виглядають більш повними, ніж бідні мешканці острова, і намащують свої тіла кокосовим маслом». Одяг нукагівців, як свідчив мореплавець, складався з мінімальної кількості предметів, найголовнішим з яких був коротенький шматочок тканини, виготовленої з волокон кори особливого сорту дерева, який чоловіки носили на стегнах. Жінки огортали тіло такою самою тканиною більшого розміру як спідницею, перекинувши край полотна через ліве плече. Описує дослідник і один з найцікавіших звичаїв місцевих мешканців, а саме традицію рясно прикрашати тіло татуюванням (тут Ю.Лисянський чи не одним з перших європейців вживає таке модне сьогодні у молодіжному середовищі слово «тату»). «Прикрашання візерунками тут так часто використовується, що практично неможливо побачити чоловіка, тіло та обличчя якого не було б прикрашене малюнками, а у багатьох, як наприклад у короля та його родичів, немає на тілі жодного місця, яке б залишалося у природньому для нього стані. Вищезгадане прикрашання тут називається «тату» та робиться шляхом наколювання на шкірі і ніколи з неї не сходить. Для цього використовується невеличка кістка з кількома гострими зубцями, яку вправляють у тоненьку бамбукову паличку. Цей звичай спочатку здавався мені дивним, але згодом звичка подолала упередження і тілесна строкатість мешканців острова почала мені дуже подобатися. Місцеві жінки натомість не вживають суцільного татуювання тіла, маючи тільки декілька малюнків на руках, на вустах та вухах біля отворів, у які вдягаються сережки». Дійсно, мистецтво орнаментального татуювання у нукагівців досягло надзвичайно високого рівня. Багато хто з учасників навколосвітньої експедиції, включно з її керівником капітаном А.І.Крузенштерном, ризикнули й собі зробити татуювання на памʼять про перебування на острові. Зауважимо, що відносно наявності татуювання у себе Ю.Ф.Лисянський делікатно промовчав.


Татуйований зброєносець нукагівського короля. "Атлас Крузенштерна"

Крім опису острова та його мешканців Лисянський уклав досить детальний словник місцевої мови та зібрав цікаву колекцію побутових речей та зразків озброєння нукагівців. Серед зібраних ним унікальних предметів заслуговують на увагу ритуальні речі: вінець з пір’я півня, плетені з лози віяла, різьблені дерев’яні ходулі, нагрудні намиста з свинячих зубів, дерева та рослинних волокон тощо. Знарядя праці представлені дерев’яним різьбленим веслом, базальтовим молотком з дерев'яною ручкою, дерев’яним мотовилом з намотаною на нього волоконною ниткою, виготовленою з кори дерева. Маркізька колекція Юрія Лисянського свідчить про досить високий рівень розвитку майстерності місцевих мешканців.
18 травня 1804 року шлюпи «Надія» та «Нева», зробивши запаси питної води та фруктів, залишили острів Нука-Гіва та взяли курс на Сандвічеві (Гавайські) острови.
Таким чином, Ю.Ф.Лисянський був одним з перших європейців-мандрівників, який залишив докладний опис побуту, традицій та життєвого укладу місцевого населення острова Нуку-Гіва – одного з найбільших островів Маркізського архіпелагу. Суспільний розвиток нукагівців перебував на рівні примітивного патріархального родоплемінного устрою, що розкладався, у якому ще були відчутними пережитки матріархату. Місцеве населення ще не вміло виплавляти метали, отримуючи залізні знаряддя праці виключно шляхом вимінювання. У повсякденному житті тубільців панували натуральне господарство, збиральництво, слабкорозвинуте скотарство, полювання і незначною мірою – рибальство. На досить високому рівні розвитку було ремісництво, представлене переважно обробкою деревини та ткацтвом. Релігійні вірування тубільців виявлялися у визнанні існування душі, яка може перевтілюватися, загробного життя та злих духів, яких можна задобрити шляхом примітивної магії. У поховальних обрядах дикунами допускалися акти людського жертвоприношення та ритуального канібалізму. Надзвичайно високого розвитку у тубільців досягло мистецтво татуювання, вплив якого і досі є відчутним у сучасному молодіжному середовищі. Свідчення Ю.Лисянського, зібрана ним етнографічна колекція а також укладений словник мови місцевих тубільців були та залишаються безцінними свідченнями для етнологічних досліджень, оскільки самобутня культура нукагівців, що складалася століттями у тісній взаємодії з місцевою природою, була  втрачена вже протягом наступних 10-30 років. Спроби колонізації Маркізського архіпелагу спочатку американцями, а згодом і французами, напади перуанських та китайських работорговців, завезені європейцями нищівні хвороби, вже у середині та другій половині ХІХ ст. призвели до масового вимирання місцевих мешканців та втрати ними традиційної культури.

Іван Салій, учень 11 класу Ніжинського ліцею 
Ніжинської міської ради при НДУ імені Миколи Гоголя

Немає коментарів:

Дописати коментар