ЮРІЙ ЛИСЯНСЬКИЙ ПРО КОЛОНІАЛЬНУ ПОЛІТИКУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА АЛЯСЦІ
ЮРІЙ ЛИСЯНСЬКИЙ ПРО КОЛОНІАЛЬНУ ПОЛІТИКУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА АЛЯСЦІ.
У листопаді 1804 року, здійснюючи навколосвітню подорож, Юрій Лисянський на шлюпі "Нева" прибув до тихоокеанського узбережжя Аляски - так званої "Російської Америки". Тут команда «Неви» на чолі з капітаном вимушено взяла участь російсько-індіанській війні (колоніальні війни не були метою експедиції). Зокрема, разом з військами «правителя Російської Америки» О. А. Баранова (1746-1819), на своєму шлюпі «Нева» та інших суднах Ю.Лисянський здійснив штурм захопленого індіанцями-тлінкітами форту на острові Сітка. Форт був захоплений за 4 дні (1-4 жовтня 1804 р.). Обидві сторони понесли суттєві втрати у живій силі, зокрема загинули троє членів екіпажу «Неви». Після проведених переговорів Ю.Лисянського з тойонами (вождями) було досягнуто домовленності та індіанці відступили. Згодом команда шлюпу «Нева» під керівництвом Ю.Лисянського взяла участь у будівництві нового форту, що отримав назву «Ново-Архангельськ» (зараз місто Сітка, США).
Під час перебування на Алясці та у Тихому океані Лисянський склав докладний опис островів Кадьяк та Сітка, накреслив надзвичайно точні мапи тихоокеанського узбережжя Аляски, дослідив та ретельно описав географічні й природні умови регіону, провів грунтовне етнографічне дослідження корінного населення. З гіркотою дослідник засвідчив надзвичайну бідність місцевих мешканців, з обуренням описав жорстоку політику російської колоніальної адміністрації (в особі керівництва РАК) по відношенню до корінних народів Аляски - ескімосів, алеутів, чугачів та інших.
Алеут на байдарці
"Кадьяк і острови, що його оточують, управляються чиновниками (Російско-Американської) Компанії. Усі природні мешканці перебувають у віданні Кадьяцької контори. Про інші місця, що належать Компанії, я не можу сказати з такими ж подробицями, як про Кадьяк, на якому я прожив близько року. Усі кадьякці вважаються тепер російськими підданими. Компанія не тільки за їхньої допомоги запасає собі і своїм службовцям, яких налічує до тисячі осіб, життєві припаси на цілу зиму, але й використовує їх на інші роботи. З них складаються партії для лову морських бобрів (каланів), вони промишляють лисиць, нерп, птахів та єврашків (арктичних ховрахів), одним словом, вони такі працівники, яких в інших місцях неможливо відшукати; виконують накази Компанії з найбільшим послухом і бувають задоволені тим, що їй за їхню працю заманеться заплатити. Крім бісеру, тютюну та інших європейських дрібниць, їм платять за промисел пташиними, єврашечими та тарбаганьїми парками за нижче наведеним списком. Ця остання торгівля є найвигіднішою для Компанії, оскільки не коштує майже ніяких витрат: матеріал, з якого жінки шиють різний одяг, добувають самі мешканці за нарядом та віддають у комори, де потім самі ж його й купують. Швачки у нагороду за свою працю отримують тільки голки, які залишаються в них від роботи, а тойонші (дружини вождів-тойонів) нерідко отримують по папуші (папуша - пакунок) тютюну. Однак, треба зізнатися, що ця настільки прибуткова для Компанії торгівля може з часом обернутися найбільшою шкодою для тутешніх мешканців. Вони кожного літа від'їжджають від осель своїх до тисячі верств у малих шкіряних човнах і в такий спосіб на вельми тривалий час розлучаються зі своїми дружинами та дітьми, котрі не тільки примножувати рід свій, але й необхідно потрібної дя харчування свого їжі здобути бувають не в змозі. До цього додати треба, що в дорозі вони нерідко зустрічаються з ворогами і втрачають життя. Ті ж, хто залишається влітку на острові, замість власної своєї роботи, змушені бувають працювати на Компанію, навіть і самі найстарші люди не звільнені від цього тягаря. Вони ловлять морських птахів, і кожен з них зобов'язаний наловити стільки, щоб вистачило на сім парок. Такі порядки вкрай не подобаються тутешнім мешканцям, котрі ставляться до старості з великою пошаною. Мене запевняли, що багато стариків, обтяжених роками, вибиваються із сил, ганяючись за здобиччю по стрімчастих скелях, падають з них і таким чином стають жертвами користолюбства інших... Вищеозначені причини, якщо вони зовсім не будуть знищені, невпино зменшиватимуть кількість мешканців Кадьяка. Теперішнє становище кадьякців настільки суперечить правилам справедливості, наскільки є шкідливим і для самої Компанії. Якщо воно, на превеликий жаль, не зміниться на краще, то через 20 років не залишиться на цьому острові й 300 людей, а найбагатші у своєму роді промисли мають зникнути геть, бо майже жоден із природних росіян не в змозі вбити бобра... Тоді приїжджий не матиме нестерпного незадоволення зустрітися тут з жодним мешканцем, який блукає без будь-якого одягу, що зараз вельми часто бачити трапляється, не виключаючи навіть і таких людей, які за старих часів були заможними й вельми багатими."
Місто Сітка на Алясці, США
"30 березня (1805 року) у нас весь день пішов на огляд берегів... Кілюдинська затока хіба що трохи коротша за Ігацьку і майже зовсім на неї схожа... Дорогою приставали ми до одного селища, в якому знайшли безліч дітей та бабусь, майже напівмертвих від голоду, бо всі молоді люди чоловічої статі перебували з п. Барановим (ще з минулої весни). Не маючи достатньої кількості провіанту на зиму, ці нещасні були буквально заморені голодом. Бажаючи, наскільки можливо, полегшити їхнє тяжке становище, я віддав їм усю сушену рибу, що була тоді зі мною, і залишив це сумне місце, цю обитель нещастя, з не дуже приємними відчуттями... Це була справді зворушлива картина, коли я бачив, як ці виснажені істоти виповзали зі своїх хижин, щоб подякувати мені за незначне полегшення, яке я їм надав... Місцеві мешканці, що були сповнені найбільшої вдячності, залишивши свої халупи, вклонялися мені в землю і багаторазово вимовляли слово «ладно», що означає тут значно більше, ніж спасибі. Маю зізнатися, що такої суцільної бідності, як у цьому поселенні, я ніде й ніколи не бачив..."
Аляска, Острів Баранова
"Наступного дня, незважаючи на сніг та холодний вітер, я вирішив рушити вперед і о 9-й годині ранку прибув до селища Езопкіного, де через погану погоду змушений був заночувати. Опівдні штурман Калінін їздив до ближньої затоки, а я, дізнавшись, що в селищі Анікінському панує суцільний голодомор, від якого шість хлопчиків та одна стара вже померли, відправив туди на своїй байдарці сушеної риби та китовини..."
Юрій Лисянський, "Подорож навколо світу", СПб, 1812.
Urey Lisianski, "A Voyage round the World", London, 1814
Повстання індіанців-тлінкітів на острові Сітка проти російських колонізаторів у 1804 році
Морський калан - вид ссавців з родини куницевих, що мешкають у північній частині Тихого океану біля берегів Росії, США та Канади, та інколи трапляються у Японії на острові Хоккайдо. Тварини цього виду добре плавають у воді та мають надзвичайно щільне хутро, добре захищене від намокання, яке є гарним бар'єром від переохолодження. У XVIII-XIX століттях саме це хутро стало причиною масового полювання на цих тварин, унаслідок чого вид опинився на межі зникнення. 1911 року було підписано міжнародну угоду, яка забороняла полювання на каланів. Тварину занесено до Червоної книги рідкісних та зникаючих видів різних країн. Відтепер полювання на каланів заборонене практично в усіх регіонах світу. Виключення залишено тільки для корінних мешканців Аляски - алеутів, причому тільки для підтримки національних промислів та традиційного харчування, що історично склалися в цьому регіоні.
Алеутський мисливець кидає списа
"Є різні способи полювання на морську видру, і безсумнівно, що ледве чи одна тварина зі ста може врятуватися від своїх переслідувачів. Найпоширеніший полягає в наступному. Декілька алеутів, більше або менше, виходять в море разом в окремих байдарках. Як тільки хто-небудь з них помічає видру, він, якщо має змогу, кидає в неї списа, і, незалежно від того, може чи не може, веслує до того місця, де вона занурюється. Він ставить тут свій човен, а потім піднімає весло. Інші мисливці, помітивши сигнал, утворюють навколо нього коло. У той момент, коли тварина з'являється над поверхнею води, мисливець, який знаходиться найближче, пускає свій гарпун, а потім поспішає до того місця, де тварина знову пірнає, і дає про себе знати, як і в попередньому випадку, піднявши весло. Утворюється друге коло, і таким чином погоня триває до тих пір, поки бідна тварина зовсім не виснажується кровотечею з ран. Найдосвідченіші мисливці казали мені, що цих тварин іноді легко вполювати, тоді як в інший час двадцять байдарок витрачали пів дня на те, щоб зловити одну видру, і що ця тварина, як відомо, вириває стрілу зі свого тіла, щоб утекти. Перше занурення видри триває більше чверті години, друге – коротше, третє – ще коротше, і таким чином інтервали поступово зменшуються, поки, нарешті, вона втрачає можливість занурюватися.
Самка калана з дитинчам
Коли ці мисливці полююють на самку видри, що плаває зі своїм дитинчам, перед ними постає картина материнської любові, яка мусила б спонукати чутливий розум утриматися від своєї жорстокої мети; але кад'яцький чоловік, загартований у своєму ремеслі, не має таких слабкостей і не може пропустити випадку, щоб не кинути списа. Бідна переслідувана мати бере своє дитинча на руки, якщо можна так сказати, і пірнає разом із ним, щоб порятувати. Але, оскільки дитинча не може довго залишатися під водою, вона незабаром, скерована любов'ю, знову піднімається на поверхню, і в неї легко влучає зброя мисливців. Іноді мисливці застають її зненацька та розлучають з дитинчам, і в цьому випадку втрата її неминуча, бо дитинча неодмінно заберуть. А вона, почувши його крики, пливе, не боячись небезпеки, до тієї самої байдарки, де це відбувається. Кажуть, що якщо самка видри має із собою двох дитинчат, коли на неї нападають, то одного вона сама знищує або кидає напризволяще, щоб мати змогу краще захистити іншого.
Кадьякці, привчені з дитинства до цього способу полювання, дуже вправні в ньому. За гарної погоди вони відають напрямок руху видри під водою після занурення по бульбашках, що з'являються на поверхні. І в негоду вони так само добре знають його, оскільки видра завжди пливе проти вітру.
Уполювання морської видри є для цих людей справою великого тріумфу. Він виявляється криком, який видають одразу усі учасники ловитви. Потім з'ясовують, кому належить здобич. Найбільше право належить тому, хто першим поранив тварину; якщо ж кілька людей поранили її одночасно, то права сторона має перевагу над лівою, і чим ближче рана до голови, тим більшу вагу вона має за шкалою розподілу. Коли два або більше списів влучають в одну і ту ж частину тварини, а линви розірвані (Спис алеутів складається зі стрілки-гарпуна, що довгою линвою приєднується до рукоятки, яка після кидання списа лишається в руці мисливця. Примітка Ю.Лисянського: "линва гарпунів на морську видру робиться із сухожиль кита; один кінець кріпиться до списа знаряддя, а інший - до рукоятки" - О.М.), то перевагу визначає найдовший шматок линви. Через цю складність правил часто виникають суперечки, і в таких випадках викликають якого-небудь росіянина (тобто, службовця Російсько-Американської Кампанії - О.М.), щоб він вирішив справу."
Олександр Морозов (переклад з англійської за виданням: Lisianski, Urey. A Voyage round the World. London. 1814)
Немає коментарів:
Дописати коментар